галерея сайт форум
AllTransUA .
com
український транспортний форум
реєстрація пам'ятати
забули пароль? вхід
Пошук Тема: Секретні об'єкти України   en  ua  ru

◂◂1▸▸
показати всі
tvs.vitalik
лінкцитувати
1
2011-04-27, 22:50
Почну із рідного міста. А саме із вулиці Авіаційної, 16 (мікрорайон Івано-Франківськ-16), яка знаходиться за 70 км від центру нашого Івано-Франківська серед гір поблизу селища Делятин.
Планую якось відвідати це цікаве місце (головне вирішити питання з перепусткою). Тому поки тільки "чужа інформація".


http://www.krula.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=271:-lr-l-r&catid=34:2008-09-03-09-21-56&Itemid=55
+ фото

Дорога у Карпати завжди мальовничо-чаклунська. Скільки б не їздив нею, здається, що наче вперше бачиш гори, які поволі насуваються на тебе, і бачиться, що ще якась хвилина – і вони розчавлять тебе, мов комашинку. Аж ні. Шлях робить різкий виворіт, і ти далі рухаєшся між зелених пагорбів древніх Карпатських гір. Саме ці гори досі ховають у собі чимало таємниць. Таємниць, про які не знає навіть всюдисущий «ГУГЛ-МЕП», показуючи на екрані замість картинки невеличку білу пляму. Про одну з них розповідь піде далі.

Об’єкт «С»

Якщо вам коли-небудь припаде шукати в Івано-Франківську людину за поштовою адресою вулиця Авіаційна,16, то навіть і не починайте. Бо такого будинку у старовинному Станиславові ніколи не було. Хоча адреса офіційно існує вже п’ятдесят років! І за нею криється не багато і не мало, а ціле військове містечко з майже двотисячним населенням.

Це одна з 13-ти центральних баз зберігання ядерних боєприпасів колишнього Радянського Союзу, так званий «об’єкт «С» (саме за такою номенклатурою рахувались подібні установи в надтаємних документах того часу). Знаходиться вона за 70 кілометрів від обласного центру в ущелині поблизу карпатського селища Делятин. За часів СРСР тут обслуговували ядерні боєголовки стратегічних, тактичних та міжконтинентальних ракет, що несли чергування від Молдавії і Закарпаття до Чорного моря. З розвалом Союзу частина залишилась, та профіль її роботи змінився докорінно.

Правда і міфи про «Делятинську таємницю»

До самого військового містечка веде нічим не примітна вузька селищна дорога. Коли їдеш місцевими вибоїнами та ямами, то важко повірити, що вона веде до колишнього надтаємного і одного з найбільш фінансованого об’єкта нашої країни. Однак таємність вимагала, і генерали різних рангів, що приїжджали час від часу сюди, «струшували з себе паркетний пил», гицаючи машинами вздовж гуцульських хат. Від’їхавши майже чотири кілометри від центральної траси Івано-Франківськ-Яремче, несподівано за поворотом наштовхуємось на КПП. Зроблено воно на кшталт блок-постів. Поперек дороги два бетонних блоки, високі металеві ворота міцно замкнуті колодкою. Суворий контроль документів, звірка з даними контролюючих органів. Хоч часи міняються, та порядок все ж таки залишився. Незважаючи на те, що у військове містечко «Делятин» зараз їздить цивільна маршрутка, неодноразово заїжджають автомобілі, які обслуговують місцеві магазини та бари, потрапити на територію містечка можливо лише за спецперепустками.

Дорога від КПП до жилого містечка – це ще шість кілометрів гірської траси. Зрідка по узбіччю можна побачити старі яблуневі сади, за формою яких можна вгадати, де стояли селянські хати. Свого часу тут було велике село Луг, яке за рішенням Сталіна було повністю переселене, а хати знищені. Одна з найпоширеніших напівбайок про утворення бази розповідає про те, що ніби Лаврентій Берія навмання тикнув пальцем в карту Карпатських гір і наказав створити там найпотужнішу базу. Повірити в це важко. Адже насправді надто добре вибране місце для розташування бази – в середині довгої карпатської ущелини, яку надійно прикривали гори. Однак частка правди в розповіді про створення бази є, бо довгокілометрові тунелі у твердині гір пробиті працею багатьох тисяч в’язнів тодішнього СРСР. Місцевих жителів до робіт не залучали, і вони навіть не здогадувались, що робиться за колючим дротом, яким було обнесено всі гори навколо. Відповідно до створеної радянськими контррозвідниками легенди всі, хто служив тут за часів Союзу, мав не що інше, як московську(!) прописку.Діти вчились у московській середній школі №131, молодші ходили у московський дитячий садочок. Місцеві магазини теж були на забезпеченні столиці. Тому тут навіть у найважчі часи можна було придбати й ікру, і дорогий одяг, і побутову техніку. Були у містечку і свій пологовий будинок, і своя лікарня. Проте потрапити сюди, зрештою, як і виїхати, можна було лише у спецвагоні з закритими вікнами, що зовні нагадував звичайнісінький плацкартний.

Для маскування основного завдання частини її було класифіковано як авіаційну винищувальну. На найвиднішому місці (яке добре можна побачити як з літака, так і з космосу) було встановлено постамент з корпусом винищувача МіГ-15, всі військовослужбовці носили тільки льотну форму. Уся символіка на клубі та інших будівлях містечка свідчила виключно про авіаційне спрямування служби. А на додачу, щоб було більш переконливо, якщо на якійсь із туристичних баз в Карпатах зненацька з’явиться іноземний нишпорка, кілька разів на тиждень над військовим містечком пролітали справжні літаки, які опускались чи не до дахів і стрімко злітали над горами. У тих, хто відпочивав в Яремчі чи Ворохті, і справді складалось враження, що літаки злітають з якогось невидимого гірського аеродрому.

Щодо оборони цього надтаємного об’єкта, то теж продумано було все до дрібниць. У скелях створили низку підземних ходів, що поєднували систему бункерів, ДОТів та ДЗОТів. Гори навколо обтягнули мережею колючого дроту з цілою системою надсучасної сигналізації. Тому, хто наважився б штурмувати об’єкт, довелось би докласти великих зусиль, адже самі гори виступають тут надійним природним захистом, слугуючи стінами цього своєрідного гірського форту. До речі, саме в цьому місці було вщент розбито одне з найпотужніших радянських партизанських об’єднань – загін Сидора Ковпака.

За різними розсекреченими даними, на момент розпаду Союзу Україна володіла другим (після Росії) арсеналом стратегічних і тактичних боєприпасів – 2345 одиниць. Майже всі вони час від часу проходили обслуговування саме тут, у Карпатах. Про те, скільки людей перейшло через службу у цьому містечку, достеменно невідомо, адже більшість документів, що стосуються життя і роботи «Московського району» України, і досі залишається таємницею.

Сучасність з обмеженим доступом

Вся територія військового гарнізону умовно поділена на три великих частини: в одній проживають цивільні мешканці, інша – військове містечко, а третя – це так звана технічна територія. Після розпаду Радянського Союзу і відмови України від ядерної зброї підземні сховища Делятина спорожніли. Однак стояти у небутті їм не судилось. За рішенням керівництва Міністерства оборони саме сюди було перебазовано більшість арсеналів із Західної України. Артилерійські та ракетні боєприпаси, що колись зберігались неподалік великих міст і несли з собою певну загрозу їхнім мешканцям, тепер надійно вкриті за товщею гір.

За словами командира частини полковника Юрія Грицика, про надійність цих складів годі і говорити. Кожного року держава виділяє чималі кошти на підтримання живучості арсеналу. Кілька років тому у сховищах було встановлено сучасну систему запобігання пожежі та контролю за вологістю і температурою. Територія як самої бази, так і технічних об’єктів знаходиться під суворою охороною, основу якої складають автоматизовані системи стеження. Тому проникнути сюди непоміченим просто неможливо. І навіть всюдисущі хлопчаки – діти військовослужбовців, знають, що їхнє поле ігор та розваг обмежується лише межами цивільного містечка. Та якщо порівняно з радянськими мірками рівень нетаємності та відкритості значно покращився, доступ до технічних території досі суворо регламентується. Потрапити усередину сховищ може лише обмежена кількість людей.

Само собою зрозуміло, що саме життя арсеналу і диктує весь ритм існування всього містечка. Сьогодні воно складається з 115 житлових будинків. В основному це так звані індивідуальні будинки – невеликі котеджі з автономним опалюванням та невеликим палісадником. Є ще 17 чотири- та двоповерхових будинків, які військові між собою називають «досами» (від радянського – дім офіцерського складу). Зрештою, для нормального існування людей тут є все необхідне. Кілька магазинів, що повністю забезпечують продуктами. Ціни мало різняться від міських. Є аптека і навіть невеличкий ринок. Також тут є і власне поштове відділення, і ощадкаса.

Однак скорочення Збройних Сил внесло свої корективи і до структури містечка. На превеликий жаль як командування гарнізону, так і жителів, було скорочено і знищено лікарню, що була тут. Тепер невідкладну допомогу надає медсанбат частини, а більш важких хворих доводиться везти до районної лікарні за майже як 15 кілометрів. Між іншим, після скорочення Івано-Франківського військового госпіталю найближчий потужний військовий медичний заклад з денним стаціонаром тепер знаходиться у Чернівцях. А це приблизно 190 кілометрів гірськими дорогами. Та попри все вдалося зберегти школу і дитячий садок. Тепер там навчаються та підростають майже вісім сотень дітлахів. Завуч середньої школи Василь Пиндорак з гордістю демонструє комп’ютерний клас, майстерні та особливу гордість школи – клас предмета з захисту Вітчизни. Адже за допомогою військових він обладнаний за останніми вимогами і навіть більше. Тут є і куточок з місцем днювального, і макети зброї. Та, за словами педагога, є в школі чимало проблем. Скажімо, з забезпеченням спортивним інвентарем. Щось купують батьки, щось самі вчителі. Тому і мріє вчитель про те, що в краї, який претендує на проведення зимової Олімпіади 2020 року, таки знайдеться спонсор, що подарує дітям з закритого містечка бодай десяток м’ячів та скакалок.

Окрема тема – наявність тут розваг. Деякі мешканці містечка стверджують, що кращого відпочинку, ніж тут, у горах, годі й знайти: взимку – це лижі і ковзани, а влітку – риболовля, гриби чи просто пікнік на затишній лісовій галявині. Однак дехто з молоді нарікає, що робити тут нічого. Бо немає ні театру, ні навіть дискотеки. Ще донедавна не було навіть телебачення. Та цю проблему тепер вирішили супутникові антени, що рясніють на фасадах усіх будинків. Між іншим, за словами заступника командира з виховної роботи Ярослава Кушини, зараз до містечка протягують лінію швидкісного Інтернету. І до кінця весни у квартирах військовослужбовців буде свій «ір-вихід у світ».

Здається, все тут як у всіх. І навіть великі проблеми не оминають. Справа в тому, що через усю територію містечка протікає річка Лугівська, яка навесні перетворюється з невеликого потічка в повноводний бурхливий карпатський потік. Ось у час цьогорічного паводку ріка підмила частину дороги та основу головного мосту, що поєднує містечко з «великим світом». На ремонт необхідні чималі кошти, яких в Міноборони немає. Але, за словами військових, якщо проблему не почати вирішувати негайно, то дуже швидко вона може перерости у велику катастрофу. Адже життя в горах диктує свої умови.

Однак місцеві мешканці дивляться у майбутнє з оптимізмом. За роки служби тут вони навчились бути дружними, бо переконані, що лише разом вони зможуть подолати будь-які біди.

Покидаючи колишню надтаємну військову базу, я зупинився біля старої дерев’яної церкви, яка стоїть на самому краю жилої зони. Озирнувся і побачив, як гори, що кільцем зімкнулись навколо, ледь-ледь торкаються хмар, наче пишуть лист у вічність...
Тарас Грень.

tvs.vitalik
лінкцитувати
2
2011-04-27, 22:51
2) http://umoloda.kiev.ua/number/659/291/23944


Місто-фантом «архітектора» Берії
На північній окраїні Українських Карпат у повоєнні роки виник суперсекретний об'єкт із комфортабельним поселенням, де було все, навіть московська середня школа № 826
Іван КРАЙНІЙ

Такий вигляд має центральний майдан безіменного міста. (Фото автора.)

За тринадцять минулих років, відколи з цього об'єкта в Росію вивезли останню ядерну стратегічну ракету і він перейшов у підпорядкування 38-го армійського корпусу Збройних сил України, рівень секретності, за підтвердженням нинішнього начальника гарнізону, командира дислокованої тут військової частини А 1807 полковника Юрія Грицика, знизився на кілька порядків. Проте суперзагадковість остаточно не розвіялася. Нинішня цивільна адреса для листів і бандеролей, які сюди надходять, теж покрита ореолом таємничості: Івано-Франківськ-16, вулиця Авіаційна, будинок і квартира — згідно з нумерацією. Проте офіційно в Івано-Франківську такої вулиці немає і не може бути, бо вона розташована майже за 70 кілометрів від обласного центру Прикарпаття. Все інше — реальне і зриме.


Лаврентій сказав — Лаврентій зробив

За цим об'єктом тягнеться не тільки секретний військовий слід, а й шлейф жорстоких репресій проти місцевого населення, котре здавна мешкало у тихій, надзвичайно мальовничій місцевості на лівому березі гірської річечки Перемийська. Ще й тепер, за звичкою, жителі розташованого неподалік селища Делятин називають дорогу, що веде до військової частини, Лугівською. Хоча села з однойменною назвою вже немає ні на карті, ні на місцевості.

У 1949 році, коли після гарячої Другої світової війни розпочалася холодна, в тиші кремлівських кабінетів народилася програма розбудови секретних стратегічних об'єктів, які забезпечили б ядерну перевагу СРСР над Сполученими Штатами та їхніми західноєвропейськими союзниками. За цим грандіозним проектом, яким на початках опікувався сам Лаврентій Берія, на долю Івано-Франківщини випало будівництво центру профілактики і дозаправки ядерних ракет стратегічного призначення, привезених сюди літерними залізничними потягами з усіх неозорих просторів колишньої Країни Рад. Місце для його будівництва військові зодчі обрали зі знанням справи — західніше селища Делятин, в улоговині між двома гірськими хребтами. Тунелі для втаємничених маніпуляцій з ядерними ракетами вирубували в розташованих поряд скелях.

Із перших місяців будівництва об'єкта, коли від залізниці Станіслав—Рахів відвели спецколію, якою ночами під посиленою вартою снували військові ешелони, округою поповзли чутки, одна страшніша іншої. Підстав для прихованого вияву надмірних емоцій було більш ніж достатньо. Перед приїздом військових землемірів з облюбованої генералами території виселили, тобто насильно вигнали, мешканців села Луг — його повністю стерли з лиця землі разом з унікальною дерев'яною церквою, яку самотужки вирізьбив талановитий митець-самоук Василь Турчиняк. Кажуть, що село потрапило під подвійний нищівний удар: по-перше, воно містилося на ідеальній для радянських ядерних стратегів території, а по-друге, щиро допомагало воякам Української Повстанської армії, які тоді ще боролися проти «совітів». Збіг цих двох фатальних обставин не залишив шансів для післявоєнних поколінь лугівчан жити і вмирати на своїй маленькій батьківщині.
«Шматочок» Москви у горах під Делятином

Як облаштовувався об'єкт і чиїми зусиллями — секрет спершу Беріївської, а згодом — кадебешної фірм. Тому відтворити події півстолітньої давності без доступу до закритих архівів можна лише за неофіційними розповідями очевидців, котрі перебували в зоні будівництва, та напівлегендами-напівчутками, якими послуговувалися мешканці довколишніх населених пунктів, відчуваючи природний страх перед військовою невідомістю такого загрозливого масштабу.

Восени 1990 року автор цих рядків з кількома друзями у пошуках грибів забрів на вершок тамтешньої гори Синячка, звідки відкрився несподіваний вид на невідоме містечко з багатоповерховими будинками. Просування вперед тоді нам перетнув ряд щільного колючого дроту, а провідник-делятинець порадив далі не випробовувати долю, бо, як він висловився, охорона, чого недоброго, може пристрелити.

Це вже згодом із різних фрагментів склалася картина про життя в містечку по той бiк колючого дроту. З'ясувалося, що об'єкт складався із трьох зон. Доступ до першої, де мешкали сім'ї військовослужбовців, перегороджували два КПП із посиленою охороною та залізобетонними дзотами по боках. У другій зоні дислокувалася військова частина, в ієрархії якої найвищою посадовою особою був генерал. І, власне, серце об'єкта — заховані під багатометровою гранітною товщею військові виробничі лабіринти, доступ до яких мали лише елітні офіцери-ядерники в білих накрохмалених халатах.

За одержаною з різних джерел інформацією, «лупали сю скалу», тобто творили фортифікаційне диво середини ХХ століття, руки тисяч зеків, серед яких у ті часи, зрозуміло, було чимало «ворогів народу», засуджених за наклепами або маніакальними підозрами каральних органів. Очевидно, всі будівничі в тюремних робах наклали головами на об'єкті, бо, за законами залізної логіки Лаврентія Берії: немає людини — немає витоку інформації.

З метою найретельнішої конспірації, аби введені в оману ворожі шпигуни-супутники сприйняли військову частину за авіаційну, на видному місці спорудили постамент з радянським літаком-винищувачем. Окрім того, відкрита на території безіменного містечка школа, дістала офіційну назву «Московська СШ № 826» з відповідною гербовою печаткою і російською, звичайно ж, мовою викладання, що засвідчував атестат зрілості кожного її випускника. Статус своєрідного куточка Москви в Українських Карпатах підтримували й маркітантські служби: магазини тамтешнього воєнторгу були нафаршировані нечуваним для провінції дефіцитом: від лососевої ікри до найсучаснішої побутової техніки.
Українські боєприпаси — в надійних лабіринтах

Після 1993 року завіса секретності почала поволі підніматися. Якщо раніше перепусткою сюди могла бути лише вказівка вищих чинів Радянської армії, то тепер потрапити в містечко можна з дозволу керівництва Західного оперативного командування і навіть командира в/ч А 1807, хоча офіцери тут залишилися небагатослівними, ретельно зберігаючи новітню українську військову таємницю.

Нині несанкціонованому проникненню на територію гарнізону запобігає тільки один контрольно-пропускний пункт, встановлений при в'їзді в колись знищене село Луг. На місці зрівняних тоді з землею обійсть залишилися стояти лише старезні, з покрученим гіллям яблуні. Більше ніщо не нагадує про те, що тут колись жили мирні люди. Цей недоглянутий сад осиротілих дерев справляє сумне враження, особливо в такий похмурий, з несподіваною посеред весни сніжницею, полудень, як під час нашої поїздки. Після нетривалого довгоочікуваного тепла погода знову зіпсувалася. Якщо в Івано-Франківську йшов дощ, то з наближенням до військового містечка ми потрапили мало не в «зону льодовикового періоду».

Першою несподіванкою після того, як подолали зо п'ять кілометрів дороги від КПП, стала діюча дерев'яна церква при в'їзді в містечко (як з'ясувалося згодом, греко-католицького обряду, незважаючи на те, що тут мешкають не тільки вихідці з усієї України, а й із республік колишнього Радянського Союзу). Друга несподіванка — майже цілковита відсутність на вулицях пішоходів, ніби всі вони поховалися кудись по закутках, уздрівши здалеку нечастих прибульців із «зовнішнього світу», чи виїхали подалі від забороненої зони. Сумніви розвіяв полковник Юрій Грицик, котрий тут уже шостий рік — і командир частини, і начальник гарнізону, і мер, і батько рідний. Він був з нами відвертий настільки, наскільки дозволяв військовий статут.

— Більшість населення нашого містечка — понад 800 чоловік — військові пенсіонери або члени їхніх сімей, — пояснює командир. — Вони не мають іншого житла, тому тут збираються доживати віку. З точки зору комунальних зручностей, то нарікати, мабуть, немає на що: у всіх оселях — природний газ, цілодобова гаряча вода, вибір товару в наших торгових точках не поступається делятинським чи надвірнянським крамницям.

З новацій сучасної доби — «повноцінне» кафе з асортиментом спиртного, присадибні городи, базарчик, де можна придбати привозні та скромного набору доморощені овочі й фрукти. У колишній московській СШ № 826 (тепер вона має статус делятинської загальноосвітньої школи №3) навчається понад дві з половиною сотні місцевих дітлахів. Словом, місто майже як звичне, але над ним висить якась незбагненна печать мілітарної тимчасовості. Може, тому, що радянські військові градобудівники не заклали в проекті цвинтар, і людей, що тут відходять у вічність, хоронити везуть або в Делятин, або в Івано-Франківськ — за поштовою адресою.

... Ми вільно ходили містечком та територією військової частини, спілкувалися з тамтешнім людом, але найцікавішого нам таки не показали — в лабіринтах колись суперсекретного радянського об'єкта тепер зберігаються боєприпаси українського війська, і вхід туди обмежений колом військовиків відповідних спеціальностей і рангу. Хоча командир гарнізону відзначив, що й після півстолітньої експлуатації там, у гірських надрах, надійно функціонують системи вентиляції, підтримання стабільної температури та вологості. Обладнані у скельних породах сховища боєприпасів, мають надзвичайно високий ступінь живучості й витримують пряме попадання ядерної ракети умовного противника. Проте навіть за таких обставин для підвищення рівня пожежо- та вибухобезпеки і підтримання надійності охорони боєприпасів торік витрачено понад 1 мільйон гривень державного бюджету, цьогоріч заплановано коштів удвічі більше.

Військовослужбовці теж не підкачали — їхню частину А 1807 упродовж двох років визнають кращою серед аналогічних підрозділів Західного оперативного командування і нагороджують вимпелом Військової ради.

Шкода тільки, що вже ніколи не відродиться на прадавньому місці село Луг. Через якийсь час всохнуть останні яблуні і ніщо зримо не нагадає про його існування. Щоправда, на місці зруйнованої церкви постала невеличка каплиця, і начальник гарнізону не перешкоджає колишнім лугівчанам помолитися на колись зневаженій чужинцями землі їхніх предків.
tvs.vitalik
лінкцитувати
3
2011-04-27, 22:53
І сайт цього цікавого куточка нашої країни: http://frankovsk-16.ru/
Марк
лінкцитувати
4
2011-10-30, 21:37
Автор там не жил и не живет. Сказочник. Там никогда не было ядерных боеприпасов. Ракеты были, но не с ядерными зарядами. Да, кстати, попасть туда можно и без спецперепустки. Надо просто иметь знакомства. Марк
HAnS
лінкцитувати
6
2011-12-08, 13:24
Звідки: Київ, Україна

приватне повідомлення

Марк, раджу звернути увагу на пункт №2 Правил.

Вважайте це усним зауваженням на перший раз.
Danke
лінкцитувати
8
2013-02-08, 14:47
tvs.vitalik [1]:
------------------
> Почну із рідного міста. А саме із вулиці Авіаційної, 16 (мікрорайон
> Івано-Франківськ-16), яка знаходиться за 70 км від центру нашого Івано-Франківська
> серед гір поблизу селища Делятин.
> Планую якось відвідати це цікаве місце (головне вирішити питання з перепусткою).
> Тому поки тільки "чужа інформація
------------------
я часто гостюю у Делятині . Чув це від покійного прадідуся
Андрей
лінкцитувати
9
2014-06-06, 18:38
Марк [4]:
------------------
> Автор там не жил и не живет. Сказочник. Там никогда не было
> ядерных боеприпасов. Ракеты были, но не с ядерными зарядами. Да, кстати, попасть
> туда можно и без спецперепустки. Надо просто иметь знакомства. Марк
------------------
Понимаю, что прошло уже три года, но все равно хочется ответить)) Марк, а Вы там были? Как раз никаких ракет там и не было. Били именно ядерные боеприпасы (головные части) для ракет, авиабомб, торпед, мин и артиллерийских выстрелов. Соединение, которое там стояло принадлежало 12 ГУМО ССССР. На Вики, в статье про 12 ГУМО есть упоминание об этом объекте.

◂◂1▸▸
показати всі

Дописування для незареєстрованих користувачів наразі заблоковано

Black Cat Forum, версія 2.3, оновлено 04.2012   ©Design by лихвар   ©Code by HAnS